1.1. Психологія як наука. Тіло і психіка, душа.

Базові поняття: матерія, поле, інформація, енергія, час.
Своєрідність психології як науки.  Міфологічний, філософський та науковий  історичні етапи становлення психології. Структура сучасної психології.
Психіка як об’єкт дослідження психології: біологічні основи психіки, природа і соціальна детермінація психічного. Структура психіки. Основні форми вияву психіки. Специфіка психічного відображення. Неусвідомлені психічні процеси.
Місце психології в системі наук. Психологія та інші науки. Відмінність між життєвою та науковою психологією.
Поняття соматичного (тілесного) та психічного. Психіка як науковий термін та душа як культурно-світоглядне поняття.

Коротко про історію становлення категорія матерії. Античні філософи ототожнювали матерію з якимось першоматеріалом, першоречовиною, першоцеглинкою. Філософія Нового часу розглядала матерію як речовину, якій притаманні незмінні властивості: довжина, непроникність, маса, вага і так далі.

Однак у цей же період з’явилася тенденція відійти від ідеї першоречовини, першовластивості і розуміти під матерією всю природу в цілому. Так, Б. Спіноза (1632-1677) вважав, що матерія — це природа, що виступає як субстанція, тобто те, що існує саме в собі, представляє саме через себе, те, що не має потреби у представленні через іншу річ, з якої воно повинне було б утворюватися.

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) — монізм, дві субстанції — дуалізм, наприклад, дух і матерія одночасно (Рене Декарт), множина субстанцій — плюралізм, монади у німецького філософа Готфріда Лейбніца.

Арістотель під субстанцією розумів першу суть і розглядав як основу, невіддільну від індивідуальності речі Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання. Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз’єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, в якому все здійснюється відповідно до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву отже, має існувати і відповідна субстанція. Зв’язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів.
Фр. Бекон під субстанцією розумів граничну основу буття, що ототожнює її із формою конкретних речей.  Спіноза стверджував, що субстанція тотожна природі, всій різноманітності її властивостей і відносин. За Спінозою, субстанція є причиною самої себе. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція – це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог – це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе. Визначивши як основну властивість субстанції-природи самопричинність, Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція має атрибути, яких незкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — протяжність і мислення та модуси, які, характеризуються можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають різноманіття світу.
Пізніше, у XVII — початку XIX ст, німецькі філософи Кант і Гегель збагатили вчення про субстанцію тим, що розглядали її як дещо внутрішнє, мінливе І суперечливе, як таке, що саморозвивасться.
Є прихильники не тільки матеріалістичної концепції субстанції, але і духовної, що приймають як субстанцію божественну волю (неотомізм, християнський еволюціонізм та Ін.). Розуміння духовної субстанції філософи обґрунтовують, спираючись на положення англійського філософа Джорджа Берклі. За основу всього сущого Джордж Берклі брав дух, для нього існувала тільки духовна субстанція.

Отже, субстанція є причиною самої себе, перебуває у вічному русі й має атрибути протяжності й мислення.

Такий підхід згодом дозволив підійти до гносеологічного визначення матерії через її зіставлення зі свідомістю й процесом пізнання. Так, французький матеріаліст П. Гольбах (1723- 1789) уважав, що сутність матерії пов’язана із загальною властивістю матеріальних об’єктів викликати відчуття. Однак це положення надалі не було розвинено.

Визначення категорії «матерія», у якім сконцентрований увесь досвід практичного й теоретичного освоєння миру людиною, було дано філософією діалектичного матеріалізму.

Наприкінці XIX — початку XX століть у природознавстві, яке ґрунтувалося на механічно-атомістичній картині миру, назрівала криза, пов’язаний з відкриттям явищ, для яких пояснення з позиції атомістичної будови матерії виявилися неспроможні, та й сам атом виявився діленим.

В 1895 році були відкриті рентгенівські промені. Це відкриття спростувало виставу про непроникність матерії. В 1896 році французький фізик А. Беккерель відкрив явище радіоактивності урану, що послужило поштовхом установленню складного складу атома, що вважався дотепер неподільним. В 1899 році російський фізик П.Н. Лебедєв уперше виміряв тиск світла, чим довів наявність електромагнітної маси, у фізику вводиться поняття поля, яке являє собою якісно одмінний від речовини вид матерії. «Матерія зникла» — заявили із цього приводу деякі вчені-фізики. Суть кризи у фізику, таким чином, полягала в запереченні об’єктивної реальності, у заміні матеріалістичної теорії пізнання на агностицизм.

Філософія не могла відмахнутися від новітніх відкриттів природознавства, вона повинна була осмислити нову природнонаукову основу матеріалізму й зробити необхідні висновки по проблемі матерії.

У роботі Ф. Енгельса «Діалектика природи» були позначені наукові підходи до проблеми матерії. З одного боку, матерія як така — це чисте створення думки, абстракція, а з іншого сторони, матерія й властиве їй рух не абстрактний. Класичне визначення матерії сформулював В.І. Ленін у роботі «Матеріалізм і емпіріокритицизм». При цьому він виходив з наступних підстав: матерія — це не матеріал для світобудови й не його властивості. Це сам мир у його різноманітті, єдиною властивістю якого є властивість бути об’єктивною реальністю.

В.І. Ленін дає наступне визначення матерії: «Матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях його, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них».

Розроблене філософське поняття матерії приводить до визначення її атрибутів, таких як нестворимість і незнищіність, невичерпність, активність, тобто здатність до саморозвитку, наявність загальної властивості відбиття.

У цей час в атрибутивні властивості матерії включається інформація, яка трактується як структурна складність матеріальних об’єктів, як усяка різноманітність і впорядкованість.

У якості корінного атрибута, загального способу існування матерії виступає рух, а з органічної єдності матерії й руху випливає необхідність її існування в просторі й часу.

Матерія існує у двох видах: поле й речовина. Особливими видами матерії є фізичний вакуум і плазма. Речовина — це все те, що має масу спокою. Науці відомі три види поля: електромагнітне, ядерне, гравітаційне.

У цьому зв’язку слід помітити, що росіянин біолог А.Г. Гурвіч (1874-1954) увів поняття й принцип поля в біологію. Головне значення принципу поля полягає в тому, що даний принцип пояснює погоджена поведінка як компонентів організму, так і всього організму в цілому. Процес погодженого зміни або переміщення частин складного органічного цілого підкоряється законам поля. За наявним даними, принципу поля підлеглі процеси не тільки в рамках індивіда, але й процеси взаємодії індивідів усередині колоній, видів.

Крім видів, у матеріальному світі розрізняють сфери: неорганічна природа (має мікро-, макро- і мега-рівні), органічна матерія (має також рівні організації живого: молекулярний, субклітинний, клітинний, тканиний, органний, організмений, популяційно-видовий, біоценотичний, біосферний), соціально-організована матерія, що представляє собою динамічно функціонуючу, історично розвиваєму дійсність людських індивідів, що перебувають у суспільних відносинах.

Усі види й сфери матерії зв’язані між собою: нижчі передують вищим, вищі ґрунтуються на нижчі.

Взаємозв’язок рівнів існування матерії одержав своє визнання в медицині в її новому й багато в чому гіпотетичному розділі геліобіології. На початку XX століття росіянин учений А.Л. Чижевський (1897-1964) звернув увагу на зв’язок самопочуття людину із процесами, що протікають у космосі. Учений зробив висновок, що сонячна активність впливає на плин епідемічних процесів у масштабі планети. І незважаючи на той факт, що захворювання мають соціальну основу, не можна виривати людину, організми із природнього середовища, навколишнього світу з його радіацією, електричними полями, потоками сонячною енергією. Так, коливання магнітного поля Землі, на думку фахівців, впливають на біосферу, у людей може з’явитися почуття туги, страху, тривоги, з’являється безсоння, знижується працездатність.

Різноманіття рівнів організації матерії пов’язане із проблемою єдності миру. Єдність миру означає те реальне загальне, яке є в явищах і предметах. Матеріалістичний монізм затверджує єдність миру в його матеріальності. У світі немає нічого, крім матерії, що вічно рухається, яка відображається у свідомості людини. Ця істина доводиться тривалим і важким розвитком природознавства. Відкриття законів збереження маси й енергії є основою природничо-наукового обґрунтування субстанціональної, атрибутивної єдності миру. Відкриття клітинної будови живих істот, теорія еволюції Ч. Дарвіна, досягнення генетики довели, що основою живого також є матерія, що розвивається. Мислення, дух також включені в єдність миру на матеріалістичній основі як вищий продукт і функція матерії. Ідеальне як породження й відбиття матерії вписується в матеріалістичну картину Всесвіту.

Способом існування матерії є рух. У світі немає руху без матерії, як і матерії без руху.

Рух — це процес, що ніколи не припиняється, зміни матерії, взаємодії між складеними елементами матеріальних об’єктів, здатність її перетворювати один стан в інше, переносити сліди минулого в майбутнє, перетворювати можливість у дійсність.

Джерелом руху є неоднорідність, внутрішня суперечливість матерії. Як відзначав М. Гегель, протиріччя є корінь усякого руху й життєвості.

Філософія розглядає наступні основні властивості руху: об’єктивність і матеріальність, абсолютність і відносність (рух — загальний спосіб буття, але існує в конкретних формах), суперечливість (рух — це єдність спокою й мінливості), рух невіддільний від свого носія.

Ґрунтуючись на факті відповідності руху своєму носієві, Ф. Енгельс створив класифікацію форм руху матерії. Він виділяє п’ять форм: механічну — переміщення тіла в просторі й часу; фізичну — рух атомів; хімічну — рух молекул; біологічну — рух білків; соціальну — носій індивід, спільності людей. Усі форми руху зв’язано один з одним. Вищі форми включають у підлеглому виді нижчі, ґрунтуються на них, але внаслідок іншої якісної визначеності, що не зводиться до простих форм. Так, наприклад, біологічна форма руху здійснюється за допомогою фізичних і хімічних процесів, які синтезуються в єдину цілісну систему, і в цій організації з’являється за рахунок взаємодії її елементів нова якість, якого не було в ізольованих компонентах.

Медицина має справу з людиною, у якій представлений взаємозв’язок форм руху матерії, що утворює вищий тип цілісності. Лікар, вивчаючи організм людини, певні фізіологічні процеси, не повинен забувати, що людина — істота біосоціальна.

Рух — не єдиний спосіб буття. Іншими основними формами існування матерій є простір і час. Будь-які предмети перебувають не тільки в русі, але й мають розміри, певним чином розташовані у відношенні друг до друга, випливають один за одним у різній послідовності. Ці факти відбиті в категоріях простору й часу.

Учення про рух

В арістотелівській натурфілософії фундаментальне місце посідає вчення про рух. Рух Арістотель трактує в широкому розумінні як зміну взагалі, розрізняючи зміни якісні, кількісні та зміни в просторі. Крім того, у поняття руху він включає психологічні й соціальні зміни. Поняття руху містить у собі також перехід з одного стану до іншого, наприклад, з буття в небуття. Механічний рух, тобто зміну в просторі, Арістотель розглядає як окремий випадок руху взагалі.

На основі розрізнення чотирьох причин Арістотель порушує питання про джерела руху. Матерія сама по собі є пасивним началом і нижчим стосовно форми; матерії саморух не властивий. Згідно з твердженнями атомістів, у порожнечі тіла можуть зберігати наявний рух сам по собі, без зовнішніх імпульсів. На противагу цьому, у вченні Арістотеля центральним пунктом є ідея аморфності, пасивності матерії. На перший план висувається відмінність між тим, що рухається, і тим, що спонукає до руху. Ці два начала Арістотель розрізняв навіть у живих тілах, здатних до самостійного руху. Живі тіла також потребують якоїсь спонуки до руху; відмінність лише в тому, що неживі тіла мають джерело руху ззовн і, у той час як живе тіло має таке джерело в самому собі. Арістотель виділяє рухи прямолінійні, або обмежені, і кругові, або необмежені. Круговий рух, який він вважав «досконалим», властивий небесним тілам. Крім цього, Арістотель розрізняє два види рухів: «природний» і «примусовий». «Природні» рухи відбуваються самі по собі, без усякого втручання ззовні. «Примусові» рухи для свого здійснення потребують такого втручання.

Для пояснення причини «природного руху», не пов’язаного з рухом небесних тіл, Арістотель уводить поняття «природного місця». Прагнення до «природного місця» закладено в кожному тілі, яке здійснює «природний рух». Кожному роду тіл властиве своє «природне місце»: для важких тіл — це Земля, тому вони на неї падають, а для легких — вогонь, тобто розташована над повітрям вогненна сфера, тому вони піднімаються вгору. Якщо яке-небудь тіло перемістити з його «природного місця», воно буде намагатися повернутися назад, здійснюючи прямолінійний рух. Небесним тілам властиве прагнення до «досконалого» кругового руху. Для «природних» рухів — це щось властиве самому тілу, для «примусових» — зовнішня причина руху.

На відміну від елеатів, Арістотель вважає рух вічним. Але він не згодний зі стародавніми атомістами: матерія не здатна до самостійного руху. Розрізняючи те, що рухає, і те, що рухається, Арістотель стверджує, що «одні з існуючих предметів нерухомі, інші завжди рухаються, треті причетні і до спокою, і до руху».

При цьому Арістотель визнає існування першодвигуна, який повинен бути або нерухомим, або здатним до самостійного руху. В останньому випадку потрібно розрізняти в ньому те, що рухається, і те, що спричинює рух. А так як двигун у тілі, здатному до самостійного руху, уже нічим не приводиться в рух, то сам він повинен бути нерухомим, і, отже, якщо розглядати ланцюг, у якому будь-яка наступна ланка є спонукуваним до руху, то перша ланка цього ланцюга повинна бути споконвічним «первинним нерухомим двигуном». Первинний нерухомий двигун, на думку Арістотеля, породжує прості, однорідні, неперервні й нескінченні рухи. Обертальні рухи небесних сфер є прикладом таких вічних неперервних і досконалих рухів. Існування нерухомих вічних двигунів аргументується також посиланням на вічність руху: якби не існувало першо-начал руху, нерухомих і вічних за своєю природою, то рух не міг би бути вічним.

Таким чином, вічним в Арістотеля є тільки обертальний рух небесних сфер, та й він немислимий без першодвигуна. У земних же умовах рух (місцевий рух) відбувається за згаданим уже принципом, що став догмою середньовічної науки: «із припиненням причини припиняється її наслідок».

Арістотель вводить і поняття «рівношвндкісного» руху, коли тіло «протягом однакового проміжку часу рухається однаково». «Рівно швидкісним, — стверджує він — є те, що за однаковий час перемістилося на однакову величину».

Простір це філософська категорія, що відбиває факт співіснування речей і процесів, їх довжина й упорядкованість.

Час — це філософська категорія, що відбиває факт зміни явищ, їх тривалість і послідовність.

Основними характеристиками простору й часу є їхня об’єктивність, абсолютність і відносність.

Простір і час не мають самостійне існування незалежно від матерії й руху. А. Ейнштейн в 1905 році створив теорію відносності, філософський зміст якої видатний фізик визначив положенням: простір і час не існують без матерії, вони міняють свої властивості залежно від руху матерії.

Властивістю простору й часу є нескінченність. Вони нескінченні як рух і матерія. Взагалі визнання кінцівки однієї із чотирьох характеристик буття означає одночасно кінцівка інших.

Властивістю простору й часу є їхня мірність. Простір трьохмірно. Поняття багатомірного простору являє собою наукову абстракцію, що має математичний і фізичний зміст, і зміст. Виражаючи конкретні явища мікросвіту, багатомірні простори не претендують на заміну простору тривимірного. Теорія відносності користується поняттям єдиного часового-просторово-тимчасового континууму, де четвертим виміром є час.

Час одномірно, необоротно, і у філософському змісті не є рівномірний хід подій. Час є порядок реальних подій, деякого їх початку, розвитку й кінця. Реальний час є час конкретний, певний рух конкретних об’єктів і тому, на відміну від циферблата годин, воно тече нерівномірно.

А. Ейнштейн затверджував, що час є характеристика, необхідним образом пов’язана з тілом відліку, до якого воно ставиться. Тому можливо розгляд простору-часу у відповідності зі сферами існування матерії, простір-час у неживій природі (мега-, макро-, мікросвіті); біологічний простір-час, пов’язане з появою живого; соціологічна форма простору-часу, пов’язана з виникненням людини.

Загальновідомим є наступне визначення матерії: “Матерія є філософська категорія для позначення обєктивної реальності, яка дана людині у відчуттях його, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них”  [В. И. Ленин. Полн. собр. соч., т. 18, стр. 131.].

Визначаючи матерію в такий спосіб, за замовчуванням вважається, що саме вона  первинна, а » мышления (ощущения, сознания, «психического»)» — вторинна.

Исходя из положения о единстве мира и взаимной связи его явлений, в частности связи явлений неорганической и органической природы, В. И. Ленин сделал вывод: логично предположить, что вся материя обладает свойством, по существу родственным ощущению,— свойством отражения, которое существует в фундаменте самого здания материи [В. И. Ленин. Полн. собр. соч., т. 18, стр. 40, 91.], т. е. имеется даже у самых элементарных ее видов. Это свойство еще не есть ощущение. Оно только «родственно» ощущению. Но из него вырастает ощущение как свойство особым образом организованной материи.  В. И. Ленин. Полн. собр. соч., т. 18, стр. 40, 91.

главной чертой свойства отражения является воспроизведение особенностей одного материального объекта в другом, возникающее при их взаимодействии друг с другом и выражающееся в образовании в объекте некоторого «отпечатка», «следа», структура которого в определенной мере сходна, изоморфна характеру внешнего воздействия, особенностям другого объекта, выступающего в качестве «оригинала», копией которого служит возникший «отпечаток».

Признание, что вся материя обладает свойством отражения, совсем не означает, что тем самым признается справедливость панпсихизма, наделяющего психикой и минералы, и молекулы, и атомы. Оно коренным образом отличается и от взглядов тех философов (Спиноза), которые провозглашали, что мышление, сознание есть атрибут всей материи вообще. В. И. Ленин отмечал, что всеобщее свойство отражения только родственно ощущению, только сходно с ним. Оно лишь исходный пункт процесса, на весьма отдаленной стадии которого появляются ощущение, сознание, мышление, приобретающие принципиально новые черты в сравнении с простым свойством отражения.

Ленинская идея о наличии у материи всеобщего свойства отражения не только нашла блестящее подтверждение в исключительно многообразном и обширном фактическом материале естествознания, но и явилась теоретической основой развития психологии, физиологии высшей нервной деятельности, физиологии органов чувств; она эффективно «работает» в области исследования свойств раздражимости у растений и простейших животных, чувствительности белков и т. д. Она оказалась чрезвычайно плодотворной при анализе основных понятий кибернетики — сигнала, информации, управления и т. д.

Эта идея ныне уже переросла форму смелого предположения, форму гипотезы и обрела статус выдающегося теоретического открытия, необычайно обогатившего научные представления о материи.

В книге «Материализм и эмпириокритицизм», а затем в «Философских тетрадях» В. И. Ленин представил глубокое философское обоснование сущности теории отражения.

2 Говоря о ленинской теории отражения, мы отдаем себе отчет, что В. И. Ленин не создавал ее заново, а лишь продолжил и развил взгляды К. Маркса и Ф. Энгельса в новых исторических условиях. Однако вклад В. И. Ленина в этот вопрос настолько велик и значителен, что с полным правом можно говорить о ленинской теории отражения, имея в виду новый этап в развитии теории познания диалектического материализм».

В. И. Ленин показывает, что наши представления не есть существующая вне нас действительность, а только образ этой действительности77 См. В. И. Ленин. Полн. собр. соч., т. 18, стр. 66.

При этом В. И. Ленин подчеркивал, что ощущение — это субъективный образ объективного мира. Данное ленинское определение относится в равной мере и к абстрактному мышлению, к понятиям и теориям.

В. И. Ленин доказал, что только теория отражения соединяет познающего субъекта с объектом, обеспечивает объективность научного познания. Это доказательство у Ленина зиждется на утверждении, что источником наших знаний является внешний мир, движущаяся материя, содержание которой отображается в сознании человека. Но это отражение — не зеркальное, не мертвое, а активное. Эту активность, связанную с познавательной способностью субъекта, В. И. Ленин характеризует следующим образом: «Познание есть отражение человеком природы. Но это не простое, не непосредственное, не цельное отражение, а процесс ряда абстракций, формирования, образования понятий, законов etc., каковые понятия, законы… охватывают условно, приблизительно универсальную закономерность вечно движущейся и развивающейся природы»8.

8 В. И. Ленин. Полн. собр. соч., т. 29, стр. 163—164.

http://leninism.su/books/4066-lenin-kak-filosof.html?showall=&start=9

http://leninism.su/books/4066-lenin-kak-filosof.html

 

Впервые (30-е гг. 19 в.) понятие поля (электрического и магнитного) было введено М. Фарадеем. Концепция поля была принята им как альтернатива теории дальнодействия, т. е. взаимодействия частиц на расстоянии без какого-либо промежуточного агента.

Фарадей показал, что электрические и магнитные силы распространяются по кривым линиям, их конфигурация зависит от свойств среды, через которую они распространяются (близкодействие). Им было продемонстрировано существование  силовых линий вокруг заряженных тел и линий магнитной индукции вокруг постоянных токов. Фарадей разработал методику выявления конфигураций силовых линий и линий магнитной индукции, которой пользуются до сих пор для демонстраций. Тот факт, что линии сил являются кривыми, и их конфигурация изменяется в зависимости от свойств среды, окружающей заряженные тела, послужил основой для первых представлений об электромагнитном поле.

Современная физика сохранила основную идею Фарадея: электромагнитное поле является своеобразным материальным объектом. Материальность обнаруживается не в механических эффектах деформаций, натяжений, давлений, а в наличии энергии, импульса, момента импульса, в распространении поля с конечной скоростью.

В 60-х гг. 19 в. Дж. К. Максвелл развил идею Фарадея об электромагнитном поле и сформулировал математически его законы. Согласно концепции поля, частицы, участвующие в каком-либо взаимодействии создают в каждой точке окружающего их пространства особое состояние — поле сил, проявляющееся в силовом воздействии на др. частицы, помещаемые в какую-либо точку этого пространства. Первоначально выдвигалась механистическая интерпретация поля как упругих напряжений гипотетической среды — «эфира». Однако наделение «эфира» свойствами упругой среды оказалось в резком противоречии с результатами проведённых позднее опытов. Теория относительности, отвергнув концепцию «эфира» как особой упругой среды, вместе с тем придала фундаментальный смысл понятию «Поля физические» – как первичной физической реальности. Согласно теории относительности, скорость распространения любого взаимодействия не может превышать скорости света в вакууме. Т. о., взаимодействие частиц, относительная скорость которых сравнима со скоростью света, можно описывать только через создаваемые ими поля. Изменение состояния (или положения) одной из частиц приводит к изменению создаваемого ею поля, которое отражается на др. частице лишь через конечный промежуток времени, необходимый для распространения этого изменения до частицы.

В квантовой механике доказывается, что систему взаимодействующих частиц можно описать с помощью некоторого квантового поля. Т. о., не только каждому физическому полю соответствуют определённые частицы, но и, наоборот, всем известным частицам соответствуют квантованные поля

В настоящее время известны четыре типа взаимодействий: гравитационное, электромагнитное, ядерное (сильное), слабое. Они проявляются при различных расстояниях; гравитационное — сказывается лишь при больших массах тел и астрономических расстояниях; сильное — при малых массах и малых (10-15 м) расстояниях. Слабое — проявляется при взаимном превращении частиц, и только электромагнитное взаимодействие существенно в тех пространственных масштабах, в которых мы живем. Поэтому для нас электромагнитное взаимодействие играет важную роль и, в определенном смысле, является главным.

Проявление этого взаимодействия связано с понятием заряда. Заряд — это аксиоматика в электромагнетизме. Два знака взаимодействия — притяжение и отталкивание — привели к двум знакам зарядов. Б. Франклин предложил, чтобы заряды одного типа (например, полученные при электризации стекла шелком) назывались положительными, другого — отрицательными.

Проявление зарядов — взаимодействие между заряженными телами, осуществляется через создаваемое вокруг заряда силовое поле. Если заряды неподвижны — поле электростатическое. Движущиеся заряды порождают магнитное поле.

В основе теории электростатического поля лежит закон, установленный Кулоном в 1785 г. путем прямых измерений сил взаимодействия между заряженными телами, размеры которых были много меньше, чем расстояния между ними (точечные заряды).

Закон Кулона формулируется так: сила взаимодействия двух точечных зарядов пропорциональна произведению зарядов и обратно пропорциональна квадрату расстояния между ними.

Примерно за 11 лет до Кулона закон был получен Кавендишем на значительно более точных, но косвенных измерениях, однако его работа не была опубликована и оставалась неизвестной еще более 100 лет. Таким образом, в 1772 г. в экспериментах Кавендиша была выполнена первая проверка справедливости закона.